Про Добро і Зло з точки зору осіннього листопаду

"Солодким співом" називати
свій вірш не маю жодних прав, -
я думку ледве в прості шати,
і то з таким трудом убрав.
Немає в мене й "ідеалу",
щоб я за нього "в бій летів".
Тепла у серці зовсім мало,
сама ненависть в ньому й гнів.
Мене безсмертя не манило,
"натхнення" теж чуже мені,
мій вірш обурення зростило,
із жовчі виникли пісні.
(Йозеф Сватоплук Махар "Полемічні строфи",
переклав Григорій Кочур)

Осінні дощі повернули весну на землю, спалену спекотним сухим літом. Сірий порепаний чорнозем вкрився зеленим мереживом. Цвітуть жоржини, троянди пишаються бутонами, гладіолуси і хризантеми поспішають явити світові свою вроду... Різнобарв’я дрібного і великого квіту кричить про весну. Лише дерева не вірять ні теплу, ні дощам. Листопад... У золотому від сонця повітрі з золотих верхів’їв золоте листя тихо осипається на вкриту золотом і смарагдами землю. Розчепірені голі віти пишуть чорні ієрогліфи на сяючому лазур’ю небі - земні послання лісу до космічного Бога.
Космос шматують катастрофи. В ньому немає місця для Бога. Я намагаюся прихистити його в своїй душі. Бог моєї душі – гармонійний Бог, який не розважається руйнуванням і творенням Всесвітів. Він - філософ-споглядальник, він – моє минуле і майбутнє, але не сьогоднішнє. Моє сьогоднішнє мерехтить і деформується від впливів сил, що існують у світі поза моїм Я. У чому його суть? Можливо, його слід називати Ми? Я відгороджую своє Я, щоб не розчинитися в Ми. Бог минулого – споглядач моїх катастроф – складає нові й нові калейдоскопи з осколків мого життя . Чим займеться Бог мого майбутнього Я чи мого майбутнього Ми?

Сиджу на кряжистій, волохатій від моху корчаці. В золотому повітрі опускаються додолу лист за листом. Народилися, відшуміли, відзеленіли, додали зросту й сили материнському дереву і удобрили чорнозем. Як люди... Цей похитується човником на невидимих хвилях, той млинком крутиться, інший викреслює еволюційну спіраль, а ось цей – стрімко падає до землі. Всі ми – листя на дереві людства...

Світ був замалим для нього. Його переповнювали звуки і барви, він сміявся і хвилювався. Світ любив його, і він відповідав йому любов’ю. Коли світ став нестерпно тісним, він народився... Народився, бо був потрібен світові. Його чекали мама, тато, бабусі, дідусі, у сусідніх дворах для нього вчилися ходити по землі майбутні друзі і підростала кохана, десь учителі готувалися передати йому свої премудрості, лікарі - захищати від хвороб, його розуму і рук чекала праця.

Малий Гена марширує перед знайомими і незнайомими бабусями і голосно виспівує: “Не плач, дівчино, пройдуть дощі...” Бабусі сміються, плещуть в долоні, хвалять молодця, запитують, чи вміє танцювати. Він залюбки співає і танцює, бо це всім подобається. Він хоче робити так, щоб подобатися всім. Він добрий, слухняний хлопчик, знає багато віршиків, пісеньок, вміє лічити до десяти і вже вміє розпізнавати літери. Мама з татом працюють, тому з Геною “сидить” його бабуся. Вони разом доглядають качок, курей, курчат, порося, годують муркотливу Мурку і галасливого Рекса, ходять до крамниці за хлібом і цукерками. У нього є шабля, автомат, пістолет, солдатики, залізниця і великий червоний автомобіль з педалями. Ще в нього є друг Гоша, який живе у сусідній хаті і приходить до нього гратися солдатиками й кататися на автомобілі. У Гоші немає тата, він кудись втік. Можливо тому, що Гоша не навчився лічити до десяти і не знає назви літер.

Генка, Гошка і Сергій, що з хати через дорогу, до школи пішли разом. Генка з першого класу вчився відмінно, Сергій дещо гірше, а про Гошку казали, що він здібний, але не старанний, тому оцінки мав найгірші. Вони були друзями: разом ходили на ставок рибалити, ганяли навипередки на велосипедах степовими дорогами, стріляли з рогаток у горобців, ганяли футбол.
Після четвертого класу Генка з татом і мамою виїхали у Дніпропетровськ. Там Генка пішов у п”ятий клас. Він звично готувався до уроків і вчителі хвалили слухняного, старанного хлопчика. Але діти не прийняли “дєрьовню”, хлопці задиралися, дівчатка передражнювали сільську вимову крокодила Гени. Після осінніх канікул Генка навідріз відмовився йти до школи. Батьки наполягали. Тато за руку відводив до школи – Генка втікав зі школи і тинявся вулицями, доки не закінчаться уроки. Перед Новим роком маму викликали до школи і стало питання, що робити. Генка просився до бабусі у свою школу. Після Нового року він розпрощався з Дніпропетровськом назавжди.

Пропущена четверть і вільне вуличне життя не минулися даремно. Генка вчився все гірше і зрештою забив на навчання. У сьомому класі вони вже разом з Гошкою і Сергієм, іноді прихопивши ще когось за компанію, втікали з уроків. До восьмого класу вони вже добре знали смак і радість вина та самогону. Одержали довідки замість атестату про неповну середню освіту і на цьому закінчилися їхні земні університети.
Хлопці вдалися рослими, міцними – за ними давно плакав колгосп і нарешті доплакався. Написали заяви про вступ, і вже влітку приступили до роботи на току. Шкільна премудрість тут швидше зайва, ніж потрібна. Завантажити, розвантажити, принести, віднести, пиляти, копати – для цього потрібні руки, а не логарифми і закони Ньютона. Працьовиті руки мають і заробіток, і пошану. Влітку на току кидали лопатами зерно на стрічку транспортера віялки, вантажили і возили зерно на елеватор, восени та взимку їздили на залізничну станцію за вугіллям, будівельним лісом, запчастинами... Старшому куди пошлють роботи завжди вистачало. Перший рік заробіток був непоганий. Життя посміхалося.

Розруха лихих дев’яностих нарешті дістала і колгосп. Закінчилися жнива, але зерно залишалося на току. Молокозавод не платив за здане молоко, м’ясокомбінат приймав худобу в борг. В колгоспі не стало грошей на зарплати. Місяць, два, три... Одного ранку Генка не пішов на роботу. Бабуся захвилювалася: „Ти що ж це надумав? Ану збирайся!”
- Я що, дурний, працювати задарма? Не піду!
- Що ж це буде? Як можна без роботи?
- А як можна без грошей ? То Ви за палички працювали, а я не буду. Почнуть платити, ходитиму, а за так мені й вдома непогано.
Почали жити на бабусину пенсію. Генка вдень допомагав бабусі по господарству, читав книжки, яких до біса назбирала бабуся у свої шафи, дивився телевізор. Увечері йшов гуляти. Почав учащати до недавньої однокласниці Оксанки. Вона закінчувала школу, збиралася поступати в інститут, щоб вивчитися на агронома. Одного разу побачив їх разом Оксанчин тато. Розмова була коротка: „Побачу ще хоч раз біля нашого двору, ноги переламаю! Де твої, доню очі? Ледаще, непутяще, нездатне до роботи! Я не дозволяю тобі з ним зустрічатися”.
Оксанка перестала виходити з двору. Генка засумував і... запив. Бабуся спохватилася, коли від пенсії не залишилося ні копійки. Почала ховати гроші. Генка просив, потім вимагав, зрештою бабуся полетіла сторчака через поріг. Мирова угода включила до пенсійних видатків цигарки і горілку для Генки.

Дещо здобували Генка з друзями в нічні вилазки – здавали в металолом вкрадені з тваринницької ферми автопоїлки, труби, надовго вистачило труб з колгоспної зрошувальної системи, дещо вдавалося витягти з колгоспного гаража, машинно-тракторної станції... Рік, другий... Батько вже помер, мати надовго потрапила в лікарню. Бабуся забрала до себе Генчиного молодшого брата, продала трьохкімнатну квартиру у Дніпропетровську, гроші розділила навпіл і поклала обом на депозити. Проценти з депозиту пропивалися щомісяця, доки Генка не спокусився більшими процентами в Кредитній спілці. Не стало ні процентів, ні депозиту. Такий сякий заробіток давав Гошка, коли поїхав до родичів у Каховку. Звідти наладив постачання ширки на реалізацію. Але батьки "клієнтури" викликали міліцію. Обшук, протокол, суд і рік умовно за зберігання наркотиків.

Одного дня бабуся з черговими синцями під очима подалася квартирувати до своєї родички. Та скоро й померла. Генка спершу горював за бабусиною пенсією. Та рідна тітка пожаліла голодного обідранця – забрала до себе у Запоріжжя. Підгодувала, приодягла, допомогла знайти роботу експедитором на залізниці. Через розкрадання вантажів, запломбовані вагони відправлялися за призначенням зі сторожем на даху, який повинен був по прибуттю здати вантаж господареві. Їздили командою. Одержані на відрядження гроші пропивали, як тільки злазили з даху. Одного разу власник вантажу знайшов своїх експедиторів п’яними в чіп і відмовився платити за супровід вантажу. Генка почав качати права і залишився без роботи.
Тітчина пенсія була меншою, ніж бабусина, але тітка виявилася підприємливою і легкою на підйом – заробляла в мелітопольських садах, на херсонських помідорах, на збиранні кримських полуниць і винограду. Щось несла на базар для продажу, десь одержувала плату грошима. Генка зарозкошував, як щур у крупі. Не вистачало для повного щастя давніх друзів. Але вихід знайшов – з тітчиними грошима їхав у село, до рідної хати. Пропивши привезене, повертався до жалісливої тіточки. Тіточка благала закодуватися від алкоголізму і знайти роботу. Взяли підсобником на будівництво зі щоденним розрахунком за роботу. Перший робочий день приніс 100 грн. заробітку – пропивав їх три дні. На четвертий прийшов на роботу, але його випроводили геть. Більше шукати роботу не пробував.

Недавно Генці сповнилося 35 років. Вже немає сумнівів у його повній нездатності десь працювати. Доки жива добра тіточка, живий і Генка. Гошці пощастило одружитися у Каховці. Доки жива його дружина, житиме і Гошка її трудами. Сергій помер після смерті матері – не знайшлося для нього ні люблячої бабусі, ні доброї тіточки, ні терплячої дружини.

Міжнародна організація праці оцінює безробіття серед української молоді віком від 15 до 24 років на рівні близько 20 %, у селі – 30 %. З 2007 до 2009 року безробіття серед молоді зросло на 4,9 %.
За даними одного з досліджень, проведеного у США, збільшення безробіття на 1%, за умови збереження його протягом шести років, призводить до зростання загальної смертності на 2%, кількості самогубств на 4,1%, кількості вбивств на 5,7%, збільшення числа ув’язнених на 4%, збільшення кількості психічно хворих на 4%

У місті хлопчику в тролейбусі мама розповідає про війну. Коли мама змовкла, дитина заговорила: „Мамо, ми перемогли фашистів тому, що Добро завжди перемагає Зло? Так?” Моє Ми хоче відгукнутися: “Так!” Моє Я плаче разом з Богом моєї душі, який все ще шукає гармонії у Всесвіті людей.
Простелився над Слобожанщиною Чумацький Шлях. Пливе зоряною рікою Лебідь, летить над її гладдю Орел. Ще сигналять з глибини космічних віків маяки літа – Вега, Альтаїр, Денеб, але зорі вже не сипляться на землю вперемішку зі стиглими яблуками. Під ноги падає листя...
© Петрович [25.10.2012]