со всеми и ни с кем
30-04-2015 07:29:42
ГЛАВА 1. У ПОШУКАХ «ОДЕСЬКОЇ ГЕРІЛЬЇ»
Чорні прапори, чорні сорочки, чорні капелюхи, широкі
чорні пояси, чорні браунінги - естетика жертовності і руй-
нування заворожувала одеську молодь 1886-1891 років наро-
дження (основний контингент груп одеських анархістів по-
чатку ХХ ст.), що бачила в революції єдиний вихід для своїх
емоцій і сил. Вона не хотіла наслідувати шлях своїх батьків
- чорноробів, селян, дрібних ремісників, жебраків... Україн-
ці, євреї, росіяни, поляки... всіх їх пов’язувала шалена моло-
дість у революційній Одесі і віра в світле майбутнє без екс-
плуатації і влади, віра в ідеальну людину. Заради цієї віри
вони готові були вбивати, підривати, грабувати і... зійти на
ешафот, який чекав їх у одеському Олександрівському пар-
ку, в 100 метрах від хвиль Чорного моря.
Сотні забутих прізвищ, доль, нездійснених надій. Сотні
страчених, вбитих в перестрілках, померлих у в’язницях, на
каторзі... сотні знайдених «караючої правицею переможного
пролетаріату» і умерщвленних вже в 1930 -х рр... через чверть
століття після подій їхнього бунтівного юнацтва...
Анархісти стали носіями традицій політичного насиль-
ства, які культивувалися в Російській імперії як знизу, так і
зверху. Сьогодні тероризм слід розглядати і як широко-
масштабне явище, яке становить загрозу життєво важливим
інтересам особи, суспільства і держави. Тероризм, спрямова-
ний на знищення системи державної влади й управління
суспільством, посилює вплив у суспільстві антиконститу-
ційних утворень, викликає хаос, безладдя.
Сто десять років тому Одеса стала полігоном анархіст-
ського терору, про який історики дружно замовчували і за-
мовчують, зважаючи на закритість теми (до 1990 р.), а далі
– виходячи з уявлення про «неукраїнськість» антидержав-
них цілей анархістів (в Україні). Про кілька терористичних
актів італійських «Червоних бригад» написано десятки
книг, сотні статей, а про сотні терористичних актів анархіс-
тів в Одесі література абсолютно відсутня.
5
«Столицями» анархістського руху в Російській імперії на
початку ХХ ст. стають не столиці держави або центри наці-
ональних регіонів, а великі промислові центри на околицях
імперії: Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). «Три голо-
вні російські центри російського анархізму - Білосток, Кате-
ринослав і Одеса - створили і три найбільш поширені типи
російських анархістів: єврейського ремісника, здебільшого
майже хлопчика, часто-густо щирого ідеаліста і сміливого
терориста; заводського робітника-бойовика і, нарешті,
одеського грабіжника - декласованого марнотратника жит-
тя», - писав на початку ХХ століття меншовик Б. Горєв.
Сучасний російський історик Д. Пейч пише: «На ниві те-
рористичної діяльності в російському анархістському русі
однозначно виділяються райони Півдня і Заходу Російської
імперії, і в першу чергу три найвизначніші центри анархо-
терору - Білосток, Одеса і Катеринослав. Діяльність місце-
вих груп майже завжди охоплювала і довколишній регіон:
утворювалася справжня мережа бойових організацій... У той
же час анархізм в Центральній Росії носив зовсім інший ха-
рактер, був переважно пропагандистським, а акти терору
були значно більш рідкісними і, як правило, менш успіш-
ними» [1]. Анархістський рух в Україні, Бессарабії, Криму,
на Кавказі та Північному Кавказі вже в 1906 р. отримав назву
«Південний анархізм» [2]. «Південний» анархізм - терорис-
тичний, агресивний, масовий, робочий - синдикалістський,
різко відрізнявся від «північного» - анархізму столиць імпе-
рії і Центральної Россії - пропагандистського і «кабінетно-
го». «Південний» анархізм будувався на основі кривавої
практики масового терору і зв’язку кров’ю жертв. У «півден-
ному» анархізмі домінував культ волі, жертовності і насиль-
ства, культивувалося презирство до життя, як чужого, так і
свого, схиляння перед безстрашним героєм, володарем доль
і самої історії. За допомогою бомби анархісти мріяли зроби-
ти людей щасливішими і вирішити глобальні проблеми
людства. Практично всі анархістські групи в Україні 1903-
1916 рр. розглядали терор як революційну необхідність і
лише трохи розрізнялися за спрямованістю самого терору
(масового, економічного, адресного або безмотивного). Крім
6
Одеси і Катеринослава, основна маса анархістів Півдня була
породженням міських слобідок Донецько-Криворізького
промислового району, патріархальних єврейських гетто
Центральної України та польсько-білоруського погранич-
чя, нічліжок Ростова, Армавіра, Баку...
Ці абсолютно різні середовища проживання об’єднує не-
значний відсоток інтелігенції в організаціях, «молодість» і
чисельність робітничого класу і ремісників, гострота націо-
нальних протиріч, деяка відірваність від магістральних
культурних процесів, від столичної «імперської величі» і за-
гальноімперських «володарів дум».
Перша анархічна «столиця» — Одеса - величезний мега-
поліс з майже півмільйонним населенням, що виник «на по-
рожньому місці» приблизно за 110 років до розглядаємих
подій. Швидке зростання міста привезло до швидкої появи
необлаштованих районів міського знебожиння, де панува-
ли свої специфічні закони, «тіньове право», де вирувала
злість і заздрість по відношенню до мешканців «ситого»
центру міста - до пана, чиновника, буржуа, інтелігенції.
У нових південних містах Російської імперії на початку
ХХ ст. (Одеса , Катеринослав) руйнувалися давні традиції
віри, сім’ї, громади, кагалу, що призводило до появи чис-
ленної асоціальної молоді. «Маленька людина у великому
місті» була поставлена у принижене становище відсутніс-
тю можливості володіння матеріальними і культурними
цінностями, якими пишалися нові буржуазні міста. «Ма-
ленька людина» намагалася відшукати сенс свого буття у
боротьбі проти держави, законів і моралі, в боротьбі «за
правду», яка сприймалася часто дуже спрощено й вміщала-
ся в ірраціональному словосполученні: «Бий гадів!» (Під
«гадами» малися на увазі: поліція, чиновник, буржуа, за-
водський директор...).
В Україні в 1905-1908 рр. приблизно в 120 населених пунк-
тах існували анархістські групи, в яких діяло («пройшло че-
рез анархістські групи» за період 1905 - 1908 рр.) до 5 тис.
активістів і бойовиків. Ще в Україні було приблизно до
20 тис. ч. ситуативно співчуваючих ідеям анархізму, які не
були при цьому членами певних анархістських організацій.
7
Подібні «проблеми» з анархістами не спостерігалися ні в од-
ному з регіонів Російської імперії.
Б. Горєв стверджував, що в Одесі склався «особливий тип
анархіста - переважно з маргінальних міських верств» [2],
пов’язаний з кримінальним світом, без середньої освіти. Цей
анархіст віддавав перевагу експропріаціям, за можливість
отримати «кишенькові гроші», майже не вів пропаганди се-
ред робітників. Подібні твердження межують із звинува-
ченнями з боку «революційних товаришів по боротьбі»
(Б. Горєв був меншовицьким публіцистом). Відомо, що між
меншовиками і анархістами існувала постійна конкуренція
за вплив на трудящих, і подібна характеристика, яка не від-
повідала реальному стану справ, була покликана знизити
рівень конкурентоспроможності опонента.
Питання зародження та соціальної ангажованості анар-
хістського руху в Російській імперії і зараз залишаються
дискусійними. Дослідники називають роком виникнення
руху різні дати: 1899, 1900, 1903, 1904, 1905-й, іноді до анар-
хістського політичному руху відносять нігілістів, бакуніс-
тів, чайковців, бунтарів 1860-х - 1880-х рр., духоборів, тол-
стовцев, неотамплієрів «Ордена світла»...
Анархізм як політичний рух, орієнтований на маси,
сформувався на «російському грунті» тільки у другій поло-
вині 1904 р., пізніше за своїх основних політичних конку-
рентів (Бунда, соціал-демократів, есерів). Але, незважаючи
на «мантри» конкурентів про «босяцтво» і « дрібнобуржуаз-
ність» анархізму, анархісти Східної Європи оперували до
робітничого класу, вважаючи його своїм базовим класом.
«Апостол» анархізму П. Кропоткін відводив головну роль у
соціальній революції саме робітникам.
До сьогоднішнього дня дискусійними залишаються питан-
ня організаційної будови анархістських груп, принципи їх іс-
нування та взаємозв’язку, динаміки чисельності анархістів,
принципи організації, відмінності в розумінні теорії і практи-
ки столичних і регіональних анархістських організацій...
Ця книга дасть можливість розглянути історію станов-
лення анархізму в його центрі - в Одесі, етапи розвитку та
причини загасання руху, соціальну складову анархістських
8
груп, таємний зв’язок між групами та їхні зв’язки із західни-
ми центрами, участь анархістів у профспілковому і страй-
ковому русі. Глави книги відповідають етапам історичної
періодизації анархістського руху, запропонованої автором.
***
Відновити історію анархістського руху Східної Європи
1903-1916 рр. надзвичайно важко, і не тільки тому, що части-
ну архівних фондів, періодичних видань та мемуарів було
знищено в роки революцій 1917 р. (наприклад - знищення
поліцейських архівів революційними масами на початку бе-
резня 1917 р.), сталінських «зачисток», Великої Вітчизняної
війни. Самі анархісти, в цілях конспірації (як під час цар-
ського, так і під час радянського підпілля), намагалися при-
ховати структуру конспірації, імена, події. Мемуарна анар-
хістська література дуже скупа, не тільки з причини
конспірації, а й через слабкість «інтелектуальних сил» в
анархістському руху 1903-1916 рр. .
Анархісти не мали загального керівного центру, запере-
чували партійне структурування, партійну бюрократію,
фіксоване членство, звітність... і практично не залишили
про свої численні підпільні структури ніякої документаль-
ної бази. Відсутність центральних структур руху, ставка на
безпартійність і «політичну самодіяльність» приводили до
виникнення так званих «диких», в основному іллегаліст-
ських груп, коли будь-яка група радикалів (або одиночка)
могла оголосити себе анархістами і діяти, не входячи в кон-
такти з анархістськими федераціями та центрами.
Саме поняття «рух» визначало аморфність анархістських
структур і відсутність єдиної партійної структури. Більш
того, самі анархісти пишалися і підкреслювали свою «аполі-
тичність», «позапартійність», «антібюрократичність». На-
віть поліція не могла «відстежити» подібну небезпеку «ди-
кунських» груп, не маючи можливості наповнювати своєю
агентурою подібні групи. Та й закони тотальної конспірації
диктували необхідність знищення будь-яких документів,
які викривають людину у анархістській діяльності, що за-
грожувала ешафотом. І тільки документи заклятих ворогів
9
анархістів - поліцейських, прокурорських, суддівських
структур – здатні пролити світло на темну історію «чорно-
го» опору.
Першими історіографами виникнення анархістського
руху в Східній Європі були самі анархісти, в працях яких
спогади перепліталися з публіцистикою і історичною кан-
вою. Ці праці грішили фрагментарністю і безсистемністю,
автори плутали дати, тенденційно показували особисту
роль того чи іншого анархіста, замовчували, «в конспіратив-
них» цілях, конкретні імена, події і дати.
Історію анархізму почали писати в 1909 р. анархісти - ав-
тори «Альманаха», продовживши її оприлюднювати в збір-
нику нарисів і спогадів «Михаилу Бакунину 1876-1926», ви-
даному вже в 1926 р. Особливо цінними для нашого
дослідження, є нариси Я. Новомирського «Анархічний рух
в Одесі» і М. Знам’янського «Тюремні враження», що були
опубліковані в збірці «Михаилу Бакунину...» [3].
Одне з перших досліджень анархізму 1903-1907 рр. нале-
жить меншовику Б. Горєву, який дав анархістам «маргіналь-
ну» і «кримінальну» оцінку. Подібну характеристику анар-
хізму поділяли і інші автори – «конкуренти» - соціалісти, у
тому числі і В. Ленін, який присвятив критиці анархізм
(прямо чи опосередковано) бл. 130 статей. Вважаючи анар-
хізму шкідливим для розвитку організованого робочого
руху, він надовго визначив характеристику соціальної бази
анархізму, заявивши, що анархіст - це «скажений від жахів
капіталізму дрібний буржуа» [4].
У 1920-ті рр. ідеологи партії більшовиків, у своїх «попу-
лярних» працях, що виконували пропагандистську функ-
цію, повторювали критику В. Леніна, характеризуючи анар-
хістський рух як «контрреволюційний» і тим самим
обгрунтовуючи по відношенню до них репресії з боку ра-
дянської влади. У 1930-1950-ті рр. радянськими істориками
робилися тенденційні і боязкі спроби аналізу розвитку
анархізму в Російській імперії, однак відсутність опори на
архівні матеріали і використання незмінної догми служили
тільки для підтримки «міфу про анархізм». Заперечення
можливості розвитку анархізму створювало про нього ан-
10
тинаукове уявлення як про вчення з незмінним набором
елементів і статикою. Особливої уваги заслуговує брошура
Л. Н. Сиркіна - єдина на сьогоднішній день, в якій висвітлю-
ється махаєвський рух у Російській імперії [5].
Офіційний ідеолог комуністичної партії Є. Ярославський
називав анархістів: «...дезорганізаторами сил революції,
агентурою буржуазії в робітничому русі», «реформістами»,
фальсифікував їхню соціальну базу: «...анархісти проводи-
ли свою роботу не серед найбільш організованих, класово
свідомих робітників, а серед дрібної знебожилої буржуазії,
серед дрібнобуржуазної інтелігенції, серед люмпен-проле-
таріату, іноді серед кримінальників». Він заявляв: «...анар-
хістський рух 1905-1907 рр. не дав в Росії жодного великого
діяча революції, не запліднив революцію жодною цінною
думкою. Анархістський рух не може назвати жодного фак-
ту, який би мав позитивне і вирішальне значення для розви-
тку революції » [6. 29-30, 33 ].
До дослідження історії анархізму в Російській імперії ра-
дянські історики повернулися лише наприкінці 1960-х рр.
Ще не вилікувавшись від ідеологічних схем і догм, вони усі-
ма силами намагалися показати другорядність, «дрібнобур-
жуазність» і безвихідність анархістського руху. Радянські
історики так і не змогли об’єктивно проаналізувати рух,
прирікаючи себе на фрагментарність і начотництво. Уза-
гальнюючою працею з історії анархізму в Російській імперії
стала робота В. В. Коміна «Анархизм в России», в якій автор
намагався викласти історію анархізму, проаналізувати стра-
тегію і тактику анархістів. Однак ідеологічне забарвлення
роботи знизило рівень об’єктивності дослідження. Супереч-
ливою залишилася відповідь на питання - яку роль грали
анархісти у революційному русі початку століття, мало ува-
ги приділялося питанням регіональній проблематиці анар-
хістського руху (одеській тематиці в монографії було при-
свячено тільки кілька сторінок). Зародженням російського
анархізму В. Комін чомусь вважав 1900 р., а не 1903 р. (1900 -
1903 рр. він назвав «закордонно-літературним періодом»
розвитку російського анархізму). В. Комін називає «періодом
активізації» діяльності російських анархістів січень 1905 -
11
червень 1906 рр. Але факти вказують на посилення анар-
хістського руху якраз з червня 1906 р. Подив визивають і
його хронологічні рамки «поразки і розпаду» анархістсько-
го руху - кінець 1906 - 1908 р. (особливо початкова дата).
Поверхнево переглянувши архіви, В. Комин стверджував,
що архівні документи про діяльність анархістів після рево-
люції 1905-1907 рр. і аж до 1917 р. «...настільки мізерні, що
лише підтверджують думку про тривалий, затяжний, бага-
торічний сон російських анархістів » [7. 51 , 67 , 103 , 124]. Хоча
існують тисячі архівних справ, що висвітлюють діяльність
російських анархістів після першої революції в імперії.
З кінця 1970-х до поч. 1990-х рр. в СРСР вийшли ще три
книги і стаття, в яких розглядалися окремі аспекти історії
анархізму, переважно під кутом боротьби ленінської партії
проти анархізму. Однак ці праці не змінили ситуації в
«анархознавстві», повторюючи відомі факти і дозволені сис-
темою висновки [8].
Недоліки радянської історіографії намагався відшкоду-
вати американський дослідник П. Евріч, але і він, не володі-
ючи значною архівної документальною базою, коротко і до-
статньо схематично висвітлив період 1903-1916 рр. в
анархістському русі у Російській імперії, іноді повторюючи
старі радянські штампи. Не зупиняючись на регіоналістиці
руху, він так і не зміг дати відповіді на головні питання іс-
торії руху [9] .
На жаль, сучасна українська історіографія іноді повто-
рює «радянські штампи» оцінки анархістського руху. Так,
Л. Петрішіна і А. Юрій стверджували, що «вперше в росій-
ському робітничому русі анархізм проявив себе під час ре-
волюції 1905-1907 рр.». І хоча на дворі був вже 1992 р., на
адресу анархістів сипалися звичні звинувачення: «авантю-
ристи», «захисники дрібної власності», що спираються на
«дрібну буржуазію, відсталих робітників, молодь, люмпен-
пролетаріат, декласовані елементи». Діяльність анархістів
оголошувалася «судомною», «епізодичною і суперечли-
вою» [10. 62-63] .
У 1990-2000-х рр. в українській історіографії з’явилися ро-
боти, які ставили за мету аналізувати процес формування
12
анархістського руху в Україні. Історик О. М. Лебеденко од-
ним з перших почав «освоювати» історію українського анар-
хізму 1903-1916 рр. На великому архівному матеріалі він по-
казав регіональні особливості анархістського руху, еволюцію
анархістської ідеології та практики, зв’язок місцевих анархіс-
тів із зарубіжними анархістськими центрами [11].
Дослідження анархістської регіоналістики в 2000-х рр.
стали актуальними для російської історіографії (досліджен-
ня анархістського руху в Тверській губернії, в Сибиру, в
Донській області). В Україні подібними дослідженнями займа-
лися А. Дубовик (низка статей, присвячених анархістського
руху у Катеринославі (Дніпропетровську) та О. Кривобок
[12]. В. Савченку належать численні статті, присвячені анар-
хізму в Одеському регіоні, і єдина на цю тему книга «Анар-
хісти - терористи в Одесі 1903-1913» [13] .
Для розуміння ролі анархістів-синдикалістів в страйко-
вій боротьбі одеських моряків і портовиків, для оцінки їх ді-
яльності у формуванні нелегальних профспілок чорномор-
ських матросів (1906-1914 рр.) важливі роботи
дніпропетровського історика О. Б. Шляхова [14] .
У Російський Федерації в 2000-х рр. відбувся певний «про-
рив» у дослідженні анархічного руху в період першої росій-
ської революції. В. В. Кривенький вперше дав обгрунтовані
дані чисельності та соціального складу анархістів (період
1905-1907 рр.) не тільки в цілому по Російській імперії, а й за
багатьма регіонами. Необхідно відзначити роботу В. Кри-
венького над енциклопедичними статтями, присвяченими
окремим напрямам анархізму, анархістським організаціям,
лідерам анархізму. Системне дослідження про склад анар-
хічного руху в Російській імперії прорводилося на основі
систематизації данних про 400 учасникіх вісімнадцяти
анархічних організацій семи регіонів імперії [15].
Серйозним внеском у дослідження історії російського
анархізму стали роботи В. Д. Єрмакова, в яких автор нама-
гався узагальнити досягнення російського «анархознавства»
[16]. Цікаві сюжети історії російського анархізму в 1914-1918
рр. висвітлив російський дослідник П. О. Коротич [17].
Анархістський теророрізм досліджували російські історики
13
О. В. Будніцький і Д. П. Пейч [18]. Багато чого для розуміння
анархістського тероризму в Російській імперії дала робота
американської дослідниці А. Гейфман, хоча й вона не виді-
ляє із загальної канви події в українських губерніях та Оде-
сі, які розглядалися фрагментарно [19]. Не один із зазначе-
них авторів не приділив належну увагу анархістської
регионалістиці, і зокрема розвитку анархізму в Одесі.
Серйозними «проколами» в російському та українсько-
му «анархознавстві» можна вважати компілятивну дисерта-
цію Л. Г. Орчакової (докторська дисертація) і А. С. Бабиче-
вої (кандидатська дисертація), праці, в яких заявлена тема
не тільки не роскрита, але замінена історичним сурогатом,
який не дозволив авторам ні поставити серйозні проблеми,
ні зробити зрозумілих висновків. Так, Л. Орчакова ствер-
джує: «У складі анархістських організацій спостерігалася
майже повна відсутність робітників провідних галузей про-
мисловості, зате рясно були представлені трудівники сфе-
ри послуг - шевці, кравці, кожевенники, м’ясники і т. д.».
Такі твердження суперечать реальності анархістського
руху на Україні. Історію анархістського руху в 1920 -х рр.
цей автор звів до історії «містичного» анархізму, який вза-
галі з великою натяжкою можна вважати анархізмом. Не-
зважаючи на наукову риторику, ці автори не змогли вписа-
ти в сучасне анархознавство, ані нових фактів, ані нових
концепцій [20] .
Основним джерелом при написанні даної монографії
були архівні комплекси, в яких накопичувалися документи
пов’язані із боротьбою силових структур Російської імперії
проти анархістського руху: Фонди Державного архіву Росій-
ської Федерації (ГАРФ): фонд 102 - Департамент поліції Мі-
ністерства внутрішніх справ, фонд 104 - Канцелярія міні-
стра внутрішніх справ, фонд 124 - Міністерство юстиції,
кримінальне відділення І-го департаменту; Центрального
державного історичного архіву України: фонд 385 - Одеське
жандармське управління; фонд 386 - Одеське охоронне від-
ділення, фонд 347 - Одеський військово-окружний суд. Осо-
бливу роль зіграли фонди Державного архіву Одеської об-
ласті: фонд 2 - Канцелярія Одеського градоначальника,
14
фонд 111 - Одеська міська поліція, фонд 314 - Канцелярія
Одеського поліцмейстера, фонд 618 - Прокурор Одеської су-
дової палати, фонд 633 - Одеське охоронне відділення, фонд
634 - Прокурор Одеського окружного суду, фонд 635 - Одесь-
кий окружний суд, фонд Р. 2636 - Одеське відділення Всеро-
сійського товариства політкаторжан і ссильнопоселенців.
Документи офіційного судового та позасудового доказу, ма-
теріали дізнань по справах анархістів, матеріали жандарме-
рії і розшукових органів виявилися чи не єдиними свідчен-
нями діяльності тієї чи іншої організації анархістів в Одесі.
Додатковими джерелами для написання книги стали
збірники документів і матеріалів. Нечисленні збірники до-
кументів відображають історію анархістського руху в Росій-
ській імперії, містять окремі документи, пов’язані з діяльніс-
тю анархістських груп в Одесі [21]. Для написання книги
залучалися матеріали періодичної преси, анархістська пре-
са видання 1903-1918 рр.: «Хлеб и Воля», «Листки «Хлеб и
воля», «Вольная община», «Буревестник», «Анархист».
Газети та журнали анархістів повідомляли про існування
окремих груп, надавали інформацію про суспільно-полі-
тичну діяльность анархістів. У ході дослідження була вико-
ристана загальноросійська і одеська преса, що відображає
буремні події в Одесі 1905-1908 рр., закрема газети: «Новое
время» (СПб.), «Петербургская газета» (СПб.) «Русское слово»
(М.), «Московские вести» (М.), «Голос Москві» (М.), «Одесские
новости» (Одеса), «Одесский листок» (Одеса)...
В роботі використані мемуари та теоретичні твори одесь-
ких анархістів, що дозволяють зрозуміти цілі і завдання
руху, стратегічні та тактичні міркування лідерів груп [22].
Література:
1. Пейч Д. И. Анархистский террор в России 1905-1907 гг. Ав-
тореферат дис. канд. ист. наук. – М., 2013.
2. Горев Б. И. Аполитические и антипарламентские группы.
Анархисты. Максималисты. Махаевцы // Общественное движе-
ние в России в начале XX века. Под. ред. Л. Мартова. - СПб., 1914,
Т. 3. Кн. 5. С. 474 – 536.
3. Альманах. Сборник по истории анархистского движения в
15
России. – Париж, 1909; Михаилу Бакунину (1876–1926). Очерки ис-
тории анархического движения в России. Сб. статей под ред.
А. Борового. - М., 1926.
4. Горев Б. И. Указ. соч.; Кульчицкий Л. С. Современный анар-
хизм: от Кропоткина до настоящей эпохи. - Пг., 1917, Березин Н. Г.
Что такое анархизм и чего хотят анархисты. - Одесса, 1917, Ле-
нин В. И. Полн. собр. соч. Т. 41. С. 14.
5. Генкин И. И. Среди преемников Бакунина: Записки по ис-
тории российского анархизма // Красная летопись. Л., 1927; Ра-
вич-Черкасский М. Н. Анархисты (Какие партии были в России).
Харьков, 1929; Горев Б. Н. Анархизм в России. М., 1930; Залежский В.
Анархисты в России. М., 1930; Ярославский Е. М. Анархизм в Рос-
сии. Как история разрешила спор между анархистами и комму-
нистами в русской революции. М., 1939; Сыркин Л. Н. Махаевщи-
на. - М. - Л., 1931; Кузина Л. А. Борьба большевиков против
анархизма в период первой русской революции. - Л. 1950.
6. Ярославский Е. М. Указ. соч.
7. Комин В. В. Анархизм в России: Спецкурс лекций,
прочитанных на историческом факультете педагогического ин-
ститута. - Калинин, 1969.
8. Шуструйский A. B. Борьба партии большевиков против
анархизма в 1905 -1910 гг. // Некоторые вопросы истории Комму-
нистической партии Советского Союза. - М., 1978; Корноухов Е. М.
Борьба партии большевиков против анархизма в России. - М.,
1981; Канев С. Н. Революция и анархизм. Из истории борьбы
революционных демократов и большевиков против анархизма
(1840-1917 гг.). - М., 1987; Бармина А. В. Анархизм в годы первой
русской революции // История политических партий в вузов-
ском курсе политической истории. - М., 1991; Худайкулов М. Из
истории борьбы большевистской партии с анархизмом. – Таш-
кент, 1984.
9. Эврич П. Русские анархисты. 1905-1917. - М., 2006 // Avrich P.
The Russian anarchists. - Princeton, 1967.
10. Петришина Л. В., Юрій А. К. Анархісти в Одесі в період
першої революції в Росії// Наукові праці з питань політичної іс-
торії. Вип. 172. - К., 1992. С. 61 - 63.
11. Лебеденко А. М. Анархісти на Україні в 1903–1908 рр.//
Український історичний журнал. - К., 1991. №11. С. 36 – 42; К исто-
16
рии возникновения анархизма на Украине // Проблеми викла-
дання історії народів України в технічному вузі. Тези доповідей
респ. наук.-метод. кон-ї. 1991. - Одеса - К., 1991. - С. 38-39; Тероризм
в Україні під час революції 1905–1907 рр. Вип. 15. – С. 73 - 79 //
Проблеми історії України XIX – початку XX ст.; История анархизма
в Украине (кон. ХІХ - нач. ХХ вв.). - К., 1995, Анархизм в Украине
(конец ХІХ - начало ХХ ст.): Дис. д-ра истор. наук. - К., 1996.
12. Суворов В. П. Анархизм в Тверской губернии: вторая поло-
вина XIX в. - 1918 г. Дис. кандидата ист. наук. -Тверь, 2004; Смирно-
ва В. К. Анархисты на Дону: 1905-1921 гг. Дис. канд. ист. наук. –
Ростов-на-Дону, 2003: Штырбул А. А. Анархистское движение в
Сибири в 1-й четверти ХХ века: Антигосударственный бунт и не-
государственная самоорганизация трудящихся. – Омск, Ч. 1
(1900-1918). 1996; Дубовик А. В., Дубовик А. Вл. Деятельность
«Группы Екатеринославских рабочих анархистов-коммунистов»
в 1905-1906 гг. // Индивидуальный политический террор в Рос-
сии. XIX начало XX в. - М., 1996; Махаевцы в Екатеринославе: «Пар-
тия борьбы с мелкой собственностью и всякой властью» (1904 г.)//
Юго-Запад. Одессика. - Одесса, 2013. №16. С. 76-86. Кривобок О. П.
Анархісти на Північному Лівобережжі України на початку ХХ
століття // Література та культура Полісся. - Ніжин, 2008. - Вип.
41. - С. 226 - 235.
13. Савченко В. А. Анархистское движение в Одессе в годы
первой русской революции // Тезисы І-й обл. ист. - крае. н. - прак.
кон-ї. «Воспитание историей». – Одесса, 1989. - С. 47-48; Анархіст-
ський рух в Україні у 1905-1907 рр. // Зб. наук. праць з питань
політичної історії. АН України. – К., 1992. - № 169. – С. 65-72;
«Жертвоприношення революції» (Маргінальні терористи – анар-
хісти України у 1905-1909 рр.) // Незалежний культорологічний
часопис «Ї». - Львів, 2002. - № 25. - С.119-135; Терористична практи-
ка анархістського руху в Україні поч. ХХ ст.// Матеріали між.
наук. кон-ї «Сучасний тероризм: філософія, ідеологія і форми
прояву». – Житомир, 2004. – С. 32-34, 2006; Анархістський терор в
Україні: особливості та практика // Матеріали ІІІ-ї звіт. конф-ї
ОЮІ ХНУВС. – Одеса, 2006. - С. 27-29; Способи анархістського те-
роризму у Одесі 1907 – 1912 рр. // Матеріали наук. - практ. конф-ї
«Сторіччя розшуку: історія, сучасність та перспективи». – Одеса,
2008. – С. 184-186; Анархісти України і інтелігенція (пер. чверть ХХ
17
ст.) // Інтелігенція і влада. Матеріали V Всеукр. наук. кон-ї. Ч. 2. -
2009. - С. 155-161, Анархистское движение в Одессе в 1908-1916 го-
дах // Юго-Запад. Одессика. – Одесса. – 2010. – Вып. 9. – С. 58-71;
100 знаменитых революционеров и анархистов. - Харьков, 2010;
Анархісти Півдня України 1910-1914 рр.: від економічного терору
до таємних профспілок // Інтелігенція і влада. Історія. – Одеса, –
2011. - №22. – С. 48-56; Анархізм в Україні (1903 – 1905): до причин
розпоширення руху // Південноукраїнський правничий часо-
пис. – Одеса, 2012 - №1. – С. 224-226; До причин кризи анархіст-
ського руху в Україні 1908-1909 рр.// Інтелігенція і влада. Істо-
рія. – Одеса, 2012. - №27. – С. 54-64; Махаевский «Союз
непримиримых» и создание первой анархистской группы в Одес-
се (1903 - 1904)// Юго-Запад. Одессика. – 2013. – Вып. 15. – С. 43-65,
Іллегалізм в анархістському русі України (1904 – 1908)// V між.
наук. практ. конф-я «Роль та місце ОВС у розбудові демакратич-
ної правової держави». – Одеса, 2013. С. 191-193; 1913 рік в історії
анархістського руху в Україні: до питання про «зникнення анар-
хістської загрози»// Південна Україна: етнографічний, мовний,
культурний, релігійний виміри. Матеріали ІV між. наук. - практ.
кон-ї. – Одеса, 2013. – С. 305–309; Одесская анархистская группа
«Молодая воля» (новое о Мишке Япончике и его юношеском окру-
жении)// Юго-Запад. Одессика. – 2013. – Вып. 16. – С. 47-75; Діяль-
ність анархістів-синдикалістів серед одеських моряків (1906-1913
рр.) // Краєзнавство. - К., 2013. - №2. - С. 174-183; Одесские
анархисты в революции 1905-1907 гг. Между Кровавым воскресе-
ньем и «либмановским» взрывом // Юго-Запад. Одессика. 2014.
Вып. 17, - С. 186-200; Ар’єргардні бої революції: анархістська гері-
лья в Одесі (грудень 1906 - грудень 1907) // Наук. вісник Міколаїв-
ського нац. універ. ім. В. О. Сухомлинського. Зб. наук. праць. Вип
3 (35). – Іст. науки. – Миколаїв, 2013. – С. 106-111 та ін.; Анархисты-
террористы в Одессе 1903–1913. – Одесса, 2006.
14. Шляхов О. Б. Судновласники і моряки Азово-Чорномор-
ського басейну в модернізаційних процесах кінця ХІХ—початку
ХХ ст. Дисер. доктора іст. наук. – Дніпропетровськ, 2004; Діяль-
ність політичних партій серед моряків торгівельного флоту Азо-
во-Чорноморського басейну на поч. ХХ ст.// Наукові праці іст. фа-
культету ЗДУ. – Запоріжжя, – 2003. – Випуск XVI. - С. 125-130.
15. Кривенький В. В. О численности и размещении анархист-
18
ских организаций накануне и в период российской революции
1905-1907 гг. Деп. ИНИОН. № 36936 – М., 1988; Анархисты в рево-
люции 1905-1907 годов. Дис. канд ист. н. М., 1989; Анархисты в ре-
волюции 1905-1907 гг. - М., 1990; Анархисты / Политические пар-
тии // Политическая история России в партиях и лицах. - М.,
1993; Под черным знаменем: анархисты // История политических
партий России. - М.,1994; Серія статей з історії анархізма // Поли-
тические партии России. Конец XIX - первая треть XX в.:
Энциклопедия. - М., 1996; Бармина А.В. Анархизм в годы первой
русской революции // История политических партий в вузов-
ском курсе политической истории. - М., 1991.
16. Ермаков В.Д. О количестве и размещении анархистских
групп и организаций в России в период между двумя буржуазно-
демократическими революциями //ХХVІІ съезд КПСС и
актуальные вопросы истории партии. – Саратов, 1986; Российский
анархизм и анархисты: вторая половина ХІХ – конец ХХ веков. –
СПб., 1996; Анархическое движение в России: история и современ-
ность. - СПб., 1997; Анархическое движение в России в XX веке.
Дисс. д-ра ист. наук. - СПб., 1997; Анархистское движение в начале
XX в. на окраинах Российской империи // Труды исторического
факультета СПбГУ. 2010. - №1. - С. 333-355.
17. Коротич П. О. Российские анархисты в годы Первой миро-
вой войны: идеология, организация, тактика (1914-1918 гг.). Дис.
канд. ист. наук. - М., 2000; Штырбул А. А. Анархистское движение
в период кризиса российской цивилизации. - Омск, 1998.
18. Будницкий О. В. Терроризм в российском освободитель-
ном движении. – М. 2000; Пейч Д. И. Указ. соч.
19. Жуков А. Ф. Индивидуальный террор в тактике мелко-
буржуазных партий в первой русской революции // Непролетар-
ские партии в трех революциях. - М., 1989; Носков М. А. Анархист-
ский терроризм в Росии начала XX века// Этносоциум и
межнациональная культура. – М., 2010. Т. 30. № 6. С. 164-168.
20. Гейфман А. Революционный террор в России в 1894-1917 гг.
- М., 1997.
21. Орчакова Л. Г. Анархисты в политической жизни (1903-
1928 гг.) Дис. док-ра ист. наук. - М., 2008; Бабічева О. С. Анархізм в
Центральній та Південно-Східній Україні (перша чверть ХХ ст.). –
Дніпродзержинськ, 2013.
19
22. Политическая каторга и ссылка. Биографический спра-
вочник членов общества политкаторжан и ссыльнопоселенцев. –
М., 1929; Ушерович С. Смертные казни в царской россии. - Харь-
ков, 1933; Соблазн социализма. Революция в России и евреи. Сб.
док-в. – Париж – М., 1995; Анархисты. Документы и материалы.
1883-1935 гг. В 2-х томах. Том 1. - М., 1998; Политическая полиция и
политический терроризм в России (вторая половина XIX - начало
XX века): Сборник документов. - М., 2001.
23. Новомирский Я. Из программы синдикального анархиз-
ма. б/м., 1907; Гроссман-Рощин И. С. Думы о былом: Из истории
белостоцкого анархического «чернознаменского» движения //
Былое. - Пб., 1924. № 26/27; Симанович В. Воспоминания пролета-
рия // Каторга и ссылка, 1931 г. №6 (79) и др.
Чорні прапори, чорні сорочки, чорні капелюхи, широкі
чорні пояси, чорні браунінги - естетика жертовності і руй-
нування заворожувала одеську молодь 1886-1891 років наро-
дження (основний контингент груп одеських анархістів по-
чатку ХХ ст.), що бачила в революції єдиний вихід для своїх
емоцій і сил. Вона не хотіла наслідувати шлях своїх батьків
- чорноробів, селян, дрібних ремісників, жебраків... Україн-
ці, євреї, росіяни, поляки... всіх їх пов’язувала шалена моло-
дість у революційній Одесі і віра в світле майбутнє без екс-
плуатації і влади, віра в ідеальну людину. Заради цієї віри
вони готові були вбивати, підривати, грабувати і... зійти на
ешафот, який чекав їх у одеському Олександрівському пар-
ку, в 100 метрах від хвиль Чорного моря.
Сотні забутих прізвищ, доль, нездійснених надій. Сотні
страчених, вбитих в перестрілках, померлих у в’язницях, на
каторзі... сотні знайдених «караючої правицею переможного
пролетаріату» і умерщвленних вже в 1930 -х рр... через чверть
століття після подій їхнього бунтівного юнацтва...
Анархісти стали носіями традицій політичного насиль-
ства, які культивувалися в Російській імперії як знизу, так і
зверху. Сьогодні тероризм слід розглядати і як широко-
масштабне явище, яке становить загрозу життєво важливим
інтересам особи, суспільства і держави. Тероризм, спрямова-
ний на знищення системи державної влади й управління
суспільством, посилює вплив у суспільстві антиконститу-
ційних утворень, викликає хаос, безладдя.
Сто десять років тому Одеса стала полігоном анархіст-
ського терору, про який історики дружно замовчували і за-
мовчують, зважаючи на закритість теми (до 1990 р.), а далі
– виходячи з уявлення про «неукраїнськість» антидержав-
них цілей анархістів (в Україні). Про кілька терористичних
актів італійських «Червоних бригад» написано десятки
книг, сотні статей, а про сотні терористичних актів анархіс-
тів в Одесі література абсолютно відсутня.
5
«Столицями» анархістського руху в Російській імперії на
початку ХХ ст. стають не столиці держави або центри наці-
ональних регіонів, а великі промислові центри на околицях
імперії: Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). «Три голо-
вні російські центри російського анархізму - Білосток, Кате-
ринослав і Одеса - створили і три найбільш поширені типи
російських анархістів: єврейського ремісника, здебільшого
майже хлопчика, часто-густо щирого ідеаліста і сміливого
терориста; заводського робітника-бойовика і, нарешті,
одеського грабіжника - декласованого марнотратника жит-
тя», - писав на початку ХХ століття меншовик Б. Горєв.
Сучасний російський історик Д. Пейч пише: «На ниві те-
рористичної діяльності в російському анархістському русі
однозначно виділяються райони Півдня і Заходу Російської
імперії, і в першу чергу три найвизначніші центри анархо-
терору - Білосток, Одеса і Катеринослав. Діяльність місце-
вих груп майже завжди охоплювала і довколишній регіон:
утворювалася справжня мережа бойових організацій... У той
же час анархізм в Центральній Росії носив зовсім інший ха-
рактер, був переважно пропагандистським, а акти терору
були значно більш рідкісними і, як правило, менш успіш-
ними» [1]. Анархістський рух в Україні, Бессарабії, Криму,
на Кавказі та Північному Кавказі вже в 1906 р. отримав назву
«Південний анархізм» [2]. «Південний» анархізм - терорис-
тичний, агресивний, масовий, робочий - синдикалістський,
різко відрізнявся від «північного» - анархізму столиць імпе-
рії і Центральної Россії - пропагандистського і «кабінетно-
го». «Південний» анархізм будувався на основі кривавої
практики масового терору і зв’язку кров’ю жертв. У «півден-
ному» анархізмі домінував культ волі, жертовності і насиль-
ства, культивувалося презирство до життя, як чужого, так і
свого, схиляння перед безстрашним героєм, володарем доль
і самої історії. За допомогою бомби анархісти мріяли зроби-
ти людей щасливішими і вирішити глобальні проблеми
людства. Практично всі анархістські групи в Україні 1903-
1916 рр. розглядали терор як революційну необхідність і
лише трохи розрізнялися за спрямованістю самого терору
(масового, економічного, адресного або безмотивного). Крім
6
Одеси і Катеринослава, основна маса анархістів Півдня була
породженням міських слобідок Донецько-Криворізького
промислового району, патріархальних єврейських гетто
Центральної України та польсько-білоруського погранич-
чя, нічліжок Ростова, Армавіра, Баку...
Ці абсолютно різні середовища проживання об’єднує не-
значний відсоток інтелігенції в організаціях, «молодість» і
чисельність робітничого класу і ремісників, гострота націо-
нальних протиріч, деяка відірваність від магістральних
культурних процесів, від столичної «імперської величі» і за-
гальноімперських «володарів дум».
Перша анархічна «столиця» — Одеса - величезний мега-
поліс з майже півмільйонним населенням, що виник «на по-
рожньому місці» приблизно за 110 років до розглядаємих
подій. Швидке зростання міста привезло до швидкої появи
необлаштованих районів міського знебожиння, де панува-
ли свої специфічні закони, «тіньове право», де вирувала
злість і заздрість по відношенню до мешканців «ситого»
центру міста - до пана, чиновника, буржуа, інтелігенції.
У нових південних містах Російської імперії на початку
ХХ ст. (Одеса , Катеринослав) руйнувалися давні традиції
віри, сім’ї, громади, кагалу, що призводило до появи чис-
ленної асоціальної молоді. «Маленька людина у великому
місті» була поставлена у принижене становище відсутніс-
тю можливості володіння матеріальними і культурними
цінностями, якими пишалися нові буржуазні міста. «Ма-
ленька людина» намагалася відшукати сенс свого буття у
боротьбі проти держави, законів і моралі, в боротьбі «за
правду», яка сприймалася часто дуже спрощено й вміщала-
ся в ірраціональному словосполученні: «Бий гадів!» (Під
«гадами» малися на увазі: поліція, чиновник, буржуа, за-
водський директор...).
В Україні в 1905-1908 рр. приблизно в 120 населених пунк-
тах існували анархістські групи, в яких діяло («пройшло че-
рез анархістські групи» за період 1905 - 1908 рр.) до 5 тис.
активістів і бойовиків. Ще в Україні було приблизно до
20 тис. ч. ситуативно співчуваючих ідеям анархізму, які не
були при цьому членами певних анархістських організацій.
7
Подібні «проблеми» з анархістами не спостерігалися ні в од-
ному з регіонів Російської імперії.
Б. Горєв стверджував, що в Одесі склався «особливий тип
анархіста - переважно з маргінальних міських верств» [2],
пов’язаний з кримінальним світом, без середньої освіти. Цей
анархіст віддавав перевагу експропріаціям, за можливість
отримати «кишенькові гроші», майже не вів пропаганди се-
ред робітників. Подібні твердження межують із звинува-
ченнями з боку «революційних товаришів по боротьбі»
(Б. Горєв був меншовицьким публіцистом). Відомо, що між
меншовиками і анархістами існувала постійна конкуренція
за вплив на трудящих, і подібна характеристика, яка не від-
повідала реальному стану справ, була покликана знизити
рівень конкурентоспроможності опонента.
Питання зародження та соціальної ангажованості анар-
хістського руху в Російській імперії і зараз залишаються
дискусійними. Дослідники називають роком виникнення
руху різні дати: 1899, 1900, 1903, 1904, 1905-й, іноді до анар-
хістського політичному руху відносять нігілістів, бакуніс-
тів, чайковців, бунтарів 1860-х - 1880-х рр., духоборів, тол-
стовцев, неотамплієрів «Ордена світла»...
Анархізм як політичний рух, орієнтований на маси,
сформувався на «російському грунті» тільки у другій поло-
вині 1904 р., пізніше за своїх основних політичних конку-
рентів (Бунда, соціал-демократів, есерів). Але, незважаючи
на «мантри» конкурентів про «босяцтво» і « дрібнобуржуаз-
ність» анархізму, анархісти Східної Європи оперували до
робітничого класу, вважаючи його своїм базовим класом.
«Апостол» анархізму П. Кропоткін відводив головну роль у
соціальній революції саме робітникам.
До сьогоднішнього дня дискусійними залишаються питан-
ня організаційної будови анархістських груп, принципи їх іс-
нування та взаємозв’язку, динаміки чисельності анархістів,
принципи організації, відмінності в розумінні теорії і практи-
ки столичних і регіональних анархістських організацій...
Ця книга дасть можливість розглянути історію станов-
лення анархізму в його центрі - в Одесі, етапи розвитку та
причини загасання руху, соціальну складову анархістських
8
груп, таємний зв’язок між групами та їхні зв’язки із західни-
ми центрами, участь анархістів у профспілковому і страй-
ковому русі. Глави книги відповідають етапам історичної
періодизації анархістського руху, запропонованої автором.
***
Відновити історію анархістського руху Східної Європи
1903-1916 рр. надзвичайно важко, і не тільки тому, що части-
ну архівних фондів, періодичних видань та мемуарів було
знищено в роки революцій 1917 р. (наприклад - знищення
поліцейських архівів революційними масами на початку бе-
резня 1917 р.), сталінських «зачисток», Великої Вітчизняної
війни. Самі анархісти, в цілях конспірації (як під час цар-
ського, так і під час радянського підпілля), намагалися при-
ховати структуру конспірації, імена, події. Мемуарна анар-
хістська література дуже скупа, не тільки з причини
конспірації, а й через слабкість «інтелектуальних сил» в
анархістському руху 1903-1916 рр. .
Анархісти не мали загального керівного центру, запере-
чували партійне структурування, партійну бюрократію,
фіксоване членство, звітність... і практично не залишили
про свої численні підпільні структури ніякої документаль-
ної бази. Відсутність центральних структур руху, ставка на
безпартійність і «політичну самодіяльність» приводили до
виникнення так званих «диких», в основному іллегаліст-
ських груп, коли будь-яка група радикалів (або одиночка)
могла оголосити себе анархістами і діяти, не входячи в кон-
такти з анархістськими федераціями та центрами.
Саме поняття «рух» визначало аморфність анархістських
структур і відсутність єдиної партійної структури. Більш
того, самі анархісти пишалися і підкреслювали свою «аполі-
тичність», «позапартійність», «антібюрократичність». На-
віть поліція не могла «відстежити» подібну небезпеку «ди-
кунських» груп, не маючи можливості наповнювати своєю
агентурою подібні групи. Та й закони тотальної конспірації
диктували необхідність знищення будь-яких документів,
які викривають людину у анархістській діяльності, що за-
грожувала ешафотом. І тільки документи заклятих ворогів
9
анархістів - поліцейських, прокурорських, суддівських
структур – здатні пролити світло на темну історію «чорно-
го» опору.
Першими історіографами виникнення анархістського
руху в Східній Європі були самі анархісти, в працях яких
спогади перепліталися з публіцистикою і історичною кан-
вою. Ці праці грішили фрагментарністю і безсистемністю,
автори плутали дати, тенденційно показували особисту
роль того чи іншого анархіста, замовчували, «в конспіратив-
них» цілях, конкретні імена, події і дати.
Історію анархізму почали писати в 1909 р. анархісти - ав-
тори «Альманаха», продовживши її оприлюднювати в збір-
нику нарисів і спогадів «Михаилу Бакунину 1876-1926», ви-
даному вже в 1926 р. Особливо цінними для нашого
дослідження, є нариси Я. Новомирського «Анархічний рух
в Одесі» і М. Знам’янського «Тюремні враження», що були
опубліковані в збірці «Михаилу Бакунину...» [3].
Одне з перших досліджень анархізму 1903-1907 рр. нале-
жить меншовику Б. Горєву, який дав анархістам «маргіналь-
ну» і «кримінальну» оцінку. Подібну характеристику анар-
хізму поділяли і інші автори – «конкуренти» - соціалісти, у
тому числі і В. Ленін, який присвятив критиці анархізм
(прямо чи опосередковано) бл. 130 статей. Вважаючи анар-
хізму шкідливим для розвитку організованого робочого
руху, він надовго визначив характеристику соціальної бази
анархізму, заявивши, що анархіст - це «скажений від жахів
капіталізму дрібний буржуа» [4].
У 1920-ті рр. ідеологи партії більшовиків, у своїх «попу-
лярних» працях, що виконували пропагандистську функ-
цію, повторювали критику В. Леніна, характеризуючи анар-
хістський рух як «контрреволюційний» і тим самим
обгрунтовуючи по відношенню до них репресії з боку ра-
дянської влади. У 1930-1950-ті рр. радянськими істориками
робилися тенденційні і боязкі спроби аналізу розвитку
анархізму в Російській імперії, однак відсутність опори на
архівні матеріали і використання незмінної догми служили
тільки для підтримки «міфу про анархізм». Заперечення
можливості розвитку анархізму створювало про нього ан-
10
тинаукове уявлення як про вчення з незмінним набором
елементів і статикою. Особливої уваги заслуговує брошура
Л. Н. Сиркіна - єдина на сьогоднішній день, в якій висвітлю-
ється махаєвський рух у Російській імперії [5].
Офіційний ідеолог комуністичної партії Є. Ярославський
називав анархістів: «...дезорганізаторами сил революції,
агентурою буржуазії в робітничому русі», «реформістами»,
фальсифікував їхню соціальну базу: «...анархісти проводи-
ли свою роботу не серед найбільш організованих, класово
свідомих робітників, а серед дрібної знебожилої буржуазії,
серед дрібнобуржуазної інтелігенції, серед люмпен-проле-
таріату, іноді серед кримінальників». Він заявляв: «...анар-
хістський рух 1905-1907 рр. не дав в Росії жодного великого
діяча революції, не запліднив революцію жодною цінною
думкою. Анархістський рух не може назвати жодного фак-
ту, який би мав позитивне і вирішальне значення для розви-
тку революції » [6. 29-30, 33 ].
До дослідження історії анархізму в Російській імперії ра-
дянські історики повернулися лише наприкінці 1960-х рр.
Ще не вилікувавшись від ідеологічних схем і догм, вони усі-
ма силами намагалися показати другорядність, «дрібнобур-
жуазність» і безвихідність анархістського руху. Радянські
історики так і не змогли об’єктивно проаналізувати рух,
прирікаючи себе на фрагментарність і начотництво. Уза-
гальнюючою працею з історії анархізму в Російській імперії
стала робота В. В. Коміна «Анархизм в России», в якій автор
намагався викласти історію анархізму, проаналізувати стра-
тегію і тактику анархістів. Однак ідеологічне забарвлення
роботи знизило рівень об’єктивності дослідження. Супереч-
ливою залишилася відповідь на питання - яку роль грали
анархісти у революційному русі початку століття, мало ува-
ги приділялося питанням регіональній проблематиці анар-
хістського руху (одеській тематиці в монографії було при-
свячено тільки кілька сторінок). Зародженням російського
анархізму В. Комін чомусь вважав 1900 р., а не 1903 р. (1900 -
1903 рр. він назвав «закордонно-літературним періодом»
розвитку російського анархізму). В. Комін називає «періодом
активізації» діяльності російських анархістів січень 1905 -
11
червень 1906 рр. Але факти вказують на посилення анар-
хістського руху якраз з червня 1906 р. Подив визивають і
його хронологічні рамки «поразки і розпаду» анархістсько-
го руху - кінець 1906 - 1908 р. (особливо початкова дата).
Поверхнево переглянувши архіви, В. Комин стверджував,
що архівні документи про діяльність анархістів після рево-
люції 1905-1907 рр. і аж до 1917 р. «...настільки мізерні, що
лише підтверджують думку про тривалий, затяжний, бага-
торічний сон російських анархістів » [7. 51 , 67 , 103 , 124]. Хоча
існують тисячі архівних справ, що висвітлюють діяльність
російських анархістів після першої революції в імперії.
З кінця 1970-х до поч. 1990-х рр. в СРСР вийшли ще три
книги і стаття, в яких розглядалися окремі аспекти історії
анархізму, переважно під кутом боротьби ленінської партії
проти анархізму. Однак ці праці не змінили ситуації в
«анархознавстві», повторюючи відомі факти і дозволені сис-
темою висновки [8].
Недоліки радянської історіографії намагався відшкоду-
вати американський дослідник П. Евріч, але і він, не володі-
ючи значною архівної документальною базою, коротко і до-
статньо схематично висвітлив період 1903-1916 рр. в
анархістському русі у Російській імперії, іноді повторюючи
старі радянські штампи. Не зупиняючись на регіоналістиці
руху, він так і не зміг дати відповіді на головні питання іс-
торії руху [9] .
На жаль, сучасна українська історіографія іноді повто-
рює «радянські штампи» оцінки анархістського руху. Так,
Л. Петрішіна і А. Юрій стверджували, що «вперше в росій-
ському робітничому русі анархізм проявив себе під час ре-
волюції 1905-1907 рр.». І хоча на дворі був вже 1992 р., на
адресу анархістів сипалися звичні звинувачення: «авантю-
ристи», «захисники дрібної власності», що спираються на
«дрібну буржуазію, відсталих робітників, молодь, люмпен-
пролетаріат, декласовані елементи». Діяльність анархістів
оголошувалася «судомною», «епізодичною і суперечли-
вою» [10. 62-63] .
У 1990-2000-х рр. в українській історіографії з’явилися ро-
боти, які ставили за мету аналізувати процес формування
12
анархістського руху в Україні. Історик О. М. Лебеденко од-
ним з перших почав «освоювати» історію українського анар-
хізму 1903-1916 рр. На великому архівному матеріалі він по-
казав регіональні особливості анархістського руху, еволюцію
анархістської ідеології та практики, зв’язок місцевих анархіс-
тів із зарубіжними анархістськими центрами [11].
Дослідження анархістської регіоналістики в 2000-х рр.
стали актуальними для російської історіографії (досліджен-
ня анархістського руху в Тверській губернії, в Сибиру, в
Донській області). В Україні подібними дослідженнями займа-
лися А. Дубовик (низка статей, присвячених анархістського
руху у Катеринославі (Дніпропетровську) та О. Кривобок
[12]. В. Савченку належать численні статті, присвячені анар-
хізму в Одеському регіоні, і єдина на цю тему книга «Анар-
хісти - терористи в Одесі 1903-1913» [13] .
Для розуміння ролі анархістів-синдикалістів в страйко-
вій боротьбі одеських моряків і портовиків, для оцінки їх ді-
яльності у формуванні нелегальних профспілок чорномор-
ських матросів (1906-1914 рр.) важливі роботи
дніпропетровського історика О. Б. Шляхова [14] .
У Російський Федерації в 2000-х рр. відбувся певний «про-
рив» у дослідженні анархічного руху в період першої росій-
ської революції. В. В. Кривенький вперше дав обгрунтовані
дані чисельності та соціального складу анархістів (період
1905-1907 рр.) не тільки в цілому по Російській імперії, а й за
багатьма регіонами. Необхідно відзначити роботу В. Кри-
венького над енциклопедичними статтями, присвяченими
окремим напрямам анархізму, анархістським організаціям,
лідерам анархізму. Системне дослідження про склад анар-
хічного руху в Російській імперії прорводилося на основі
систематизації данних про 400 учасникіх вісімнадцяти
анархічних організацій семи регіонів імперії [15].
Серйозним внеском у дослідження історії російського
анархізму стали роботи В. Д. Єрмакова, в яких автор нама-
гався узагальнити досягнення російського «анархознавства»
[16]. Цікаві сюжети історії російського анархізму в 1914-1918
рр. висвітлив російський дослідник П. О. Коротич [17].
Анархістський теророрізм досліджували російські історики
13
О. В. Будніцький і Д. П. Пейч [18]. Багато чого для розуміння
анархістського тероризму в Російській імперії дала робота
американської дослідниці А. Гейфман, хоча й вона не виді-
ляє із загальної канви події в українських губерніях та Оде-
сі, які розглядалися фрагментарно [19]. Не один із зазначе-
них авторів не приділив належну увагу анархістської
регионалістиці, і зокрема розвитку анархізму в Одесі.
Серйозними «проколами» в російському та українсько-
му «анархознавстві» можна вважати компілятивну дисерта-
цію Л. Г. Орчакової (докторська дисертація) і А. С. Бабиче-
вої (кандидатська дисертація), праці, в яких заявлена тема
не тільки не роскрита, але замінена історичним сурогатом,
який не дозволив авторам ні поставити серйозні проблеми,
ні зробити зрозумілих висновків. Так, Л. Орчакова ствер-
джує: «У складі анархістських організацій спостерігалася
майже повна відсутність робітників провідних галузей про-
мисловості, зате рясно були представлені трудівники сфе-
ри послуг - шевці, кравці, кожевенники, м’ясники і т. д.».
Такі твердження суперечать реальності анархістського
руху на Україні. Історію анархістського руху в 1920 -х рр.
цей автор звів до історії «містичного» анархізму, який вза-
галі з великою натяжкою можна вважати анархізмом. Не-
зважаючи на наукову риторику, ці автори не змогли вписа-
ти в сучасне анархознавство, ані нових фактів, ані нових
концепцій [20] .
Основним джерелом при написанні даної монографії
були архівні комплекси, в яких накопичувалися документи
пов’язані із боротьбою силових структур Російської імперії
проти анархістського руху: Фонди Державного архіву Росій-
ської Федерації (ГАРФ): фонд 102 - Департамент поліції Мі-
ністерства внутрішніх справ, фонд 104 - Канцелярія міні-
стра внутрішніх справ, фонд 124 - Міністерство юстиції,
кримінальне відділення І-го департаменту; Центрального
державного історичного архіву України: фонд 385 - Одеське
жандармське управління; фонд 386 - Одеське охоронне від-
ділення, фонд 347 - Одеський військово-окружний суд. Осо-
бливу роль зіграли фонди Державного архіву Одеської об-
ласті: фонд 2 - Канцелярія Одеського градоначальника,
14
фонд 111 - Одеська міська поліція, фонд 314 - Канцелярія
Одеського поліцмейстера, фонд 618 - Прокурор Одеської су-
дової палати, фонд 633 - Одеське охоронне відділення, фонд
634 - Прокурор Одеського окружного суду, фонд 635 - Одесь-
кий окружний суд, фонд Р. 2636 - Одеське відділення Всеро-
сійського товариства політкаторжан і ссильнопоселенців.
Документи офіційного судового та позасудового доказу, ма-
теріали дізнань по справах анархістів, матеріали жандарме-
рії і розшукових органів виявилися чи не єдиними свідчен-
нями діяльності тієї чи іншої організації анархістів в Одесі.
Додатковими джерелами для написання книги стали
збірники документів і матеріалів. Нечисленні збірники до-
кументів відображають історію анархістського руху в Росій-
ській імперії, містять окремі документи, пов’язані з діяльніс-
тю анархістських груп в Одесі [21]. Для написання книги
залучалися матеріали періодичної преси, анархістська пре-
са видання 1903-1918 рр.: «Хлеб и Воля», «Листки «Хлеб и
воля», «Вольная община», «Буревестник», «Анархист».
Газети та журнали анархістів повідомляли про існування
окремих груп, надавали інформацію про суспільно-полі-
тичну діяльность анархістів. У ході дослідження була вико-
ристана загальноросійська і одеська преса, що відображає
буремні події в Одесі 1905-1908 рр., закрема газети: «Новое
время» (СПб.), «Петербургская газета» (СПб.) «Русское слово»
(М.), «Московские вести» (М.), «Голос Москві» (М.), «Одесские
новости» (Одеса), «Одесский листок» (Одеса)...
В роботі використані мемуари та теоретичні твори одесь-
ких анархістів, що дозволяють зрозуміти цілі і завдання
руху, стратегічні та тактичні міркування лідерів груп [22].
Література:
1. Пейч Д. И. Анархистский террор в России 1905-1907 гг. Ав-
тореферат дис. канд. ист. наук. – М., 2013.
2. Горев Б. И. Аполитические и антипарламентские группы.
Анархисты. Максималисты. Махаевцы // Общественное движе-
ние в России в начале XX века. Под. ред. Л. Мартова. - СПб., 1914,
Т. 3. Кн. 5. С. 474 – 536.
3. Альманах. Сборник по истории анархистского движения в
15
России. – Париж, 1909; Михаилу Бакунину (1876–1926). Очерки ис-
тории анархического движения в России. Сб. статей под ред.
А. Борового. - М., 1926.
4. Горев Б. И. Указ. соч.; Кульчицкий Л. С. Современный анар-
хизм: от Кропоткина до настоящей эпохи. - Пг., 1917, Березин Н. Г.
Что такое анархизм и чего хотят анархисты. - Одесса, 1917, Ле-
нин В. И. Полн. собр. соч. Т. 41. С. 14.
5. Генкин И. И. Среди преемников Бакунина: Записки по ис-
тории российского анархизма // Красная летопись. Л., 1927; Ра-
вич-Черкасский М. Н. Анархисты (Какие партии были в России).
Харьков, 1929; Горев Б. Н. Анархизм в России. М., 1930; Залежский В.
Анархисты в России. М., 1930; Ярославский Е. М. Анархизм в Рос-
сии. Как история разрешила спор между анархистами и комму-
нистами в русской революции. М., 1939; Сыркин Л. Н. Махаевщи-
на. - М. - Л., 1931; Кузина Л. А. Борьба большевиков против
анархизма в период первой русской революции. - Л. 1950.
6. Ярославский Е. М. Указ. соч.
7. Комин В. В. Анархизм в России: Спецкурс лекций,
прочитанных на историческом факультете педагогического ин-
ститута. - Калинин, 1969.
8. Шуструйский A. B. Борьба партии большевиков против
анархизма в 1905 -1910 гг. // Некоторые вопросы истории Комму-
нистической партии Советского Союза. - М., 1978; Корноухов Е. М.
Борьба партии большевиков против анархизма в России. - М.,
1981; Канев С. Н. Революция и анархизм. Из истории борьбы
революционных демократов и большевиков против анархизма
(1840-1917 гг.). - М., 1987; Бармина А. В. Анархизм в годы первой
русской революции // История политических партий в вузов-
ском курсе политической истории. - М., 1991; Худайкулов М. Из
истории борьбы большевистской партии с анархизмом. – Таш-
кент, 1984.
9. Эврич П. Русские анархисты. 1905-1917. - М., 2006 // Avrich P.
The Russian anarchists. - Princeton, 1967.
10. Петришина Л. В., Юрій А. К. Анархісти в Одесі в період
першої революції в Росії// Наукові праці з питань політичної іс-
торії. Вип. 172. - К., 1992. С. 61 - 63.
11. Лебеденко А. М. Анархісти на Україні в 1903–1908 рр.//
Український історичний журнал. - К., 1991. №11. С. 36 – 42; К исто-
16
рии возникновения анархизма на Украине // Проблеми викла-
дання історії народів України в технічному вузі. Тези доповідей
респ. наук.-метод. кон-ї. 1991. - Одеса - К., 1991. - С. 38-39; Тероризм
в Україні під час революції 1905–1907 рр. Вип. 15. – С. 73 - 79 //
Проблеми історії України XIX – початку XX ст.; История анархизма
в Украине (кон. ХІХ - нач. ХХ вв.). - К., 1995, Анархизм в Украине
(конец ХІХ - начало ХХ ст.): Дис. д-ра истор. наук. - К., 1996.
12. Суворов В. П. Анархизм в Тверской губернии: вторая поло-
вина XIX в. - 1918 г. Дис. кандидата ист. наук. -Тверь, 2004; Смирно-
ва В. К. Анархисты на Дону: 1905-1921 гг. Дис. канд. ист. наук. –
Ростов-на-Дону, 2003: Штырбул А. А. Анархистское движение в
Сибири в 1-й четверти ХХ века: Антигосударственный бунт и не-
государственная самоорганизация трудящихся. – Омск, Ч. 1
(1900-1918). 1996; Дубовик А. В., Дубовик А. Вл. Деятельность
«Группы Екатеринославских рабочих анархистов-коммунистов»
в 1905-1906 гг. // Индивидуальный политический террор в Рос-
сии. XIX начало XX в. - М., 1996; Махаевцы в Екатеринославе: «Пар-
тия борьбы с мелкой собственностью и всякой властью» (1904 г.)//
Юго-Запад. Одессика. - Одесса, 2013. №16. С. 76-86. Кривобок О. П.
Анархісти на Північному Лівобережжі України на початку ХХ
століття // Література та культура Полісся. - Ніжин, 2008. - Вип.
41. - С. 226 - 235.
13. Савченко В. А. Анархистское движение в Одессе в годы
первой русской революции // Тезисы І-й обл. ист. - крае. н. - прак.
кон-ї. «Воспитание историей». – Одесса, 1989. - С. 47-48; Анархіст-
ський рух в Україні у 1905-1907 рр. // Зб. наук. праць з питань
політичної історії. АН України. – К., 1992. - № 169. – С. 65-72;
«Жертвоприношення революції» (Маргінальні терористи – анар-
хісти України у 1905-1909 рр.) // Незалежний культорологічний
часопис «Ї». - Львів, 2002. - № 25. - С.119-135; Терористична практи-
ка анархістського руху в Україні поч. ХХ ст.// Матеріали між.
наук. кон-ї «Сучасний тероризм: філософія, ідеологія і форми
прояву». – Житомир, 2004. – С. 32-34, 2006; Анархістський терор в
Україні: особливості та практика // Матеріали ІІІ-ї звіт. конф-ї
ОЮІ ХНУВС. – Одеса, 2006. - С. 27-29; Способи анархістського те-
роризму у Одесі 1907 – 1912 рр. // Матеріали наук. - практ. конф-ї
«Сторіччя розшуку: історія, сучасність та перспективи». – Одеса,
2008. – С. 184-186; Анархісти України і інтелігенція (пер. чверть ХХ
17
ст.) // Інтелігенція і влада. Матеріали V Всеукр. наук. кон-ї. Ч. 2. -
2009. - С. 155-161, Анархистское движение в Одессе в 1908-1916 го-
дах // Юго-Запад. Одессика. – Одесса. – 2010. – Вып. 9. – С. 58-71;
100 знаменитых революционеров и анархистов. - Харьков, 2010;
Анархісти Півдня України 1910-1914 рр.: від економічного терору
до таємних профспілок // Інтелігенція і влада. Історія. – Одеса, –
2011. - №22. – С. 48-56; Анархізм в Україні (1903 – 1905): до причин
розпоширення руху // Південноукраїнський правничий часо-
пис. – Одеса, 2012 - №1. – С. 224-226; До причин кризи анархіст-
ського руху в Україні 1908-1909 рр.// Інтелігенція і влада. Істо-
рія. – Одеса, 2012. - №27. – С. 54-64; Махаевский «Союз
непримиримых» и создание первой анархистской группы в Одес-
се (1903 - 1904)// Юго-Запад. Одессика. – 2013. – Вып. 15. – С. 43-65,
Іллегалізм в анархістському русі України (1904 – 1908)// V між.
наук. практ. конф-я «Роль та місце ОВС у розбудові демакратич-
ної правової держави». – Одеса, 2013. С. 191-193; 1913 рік в історії
анархістського руху в Україні: до питання про «зникнення анар-
хістської загрози»// Південна Україна: етнографічний, мовний,
культурний, релігійний виміри. Матеріали ІV між. наук. - практ.
кон-ї. – Одеса, 2013. – С. 305–309; Одесская анархистская группа
«Молодая воля» (новое о Мишке Япончике и его юношеском окру-
жении)// Юго-Запад. Одессика. – 2013. – Вып. 16. – С. 47-75; Діяль-
ність анархістів-синдикалістів серед одеських моряків (1906-1913
рр.) // Краєзнавство. - К., 2013. - №2. - С. 174-183; Одесские
анархисты в революции 1905-1907 гг. Между Кровавым воскресе-
ньем и «либмановским» взрывом // Юго-Запад. Одессика. 2014.
Вып. 17, - С. 186-200; Ар’єргардні бої революції: анархістська гері-
лья в Одесі (грудень 1906 - грудень 1907) // Наук. вісник Міколаїв-
ського нац. універ. ім. В. О. Сухомлинського. Зб. наук. праць. Вип
3 (35). – Іст. науки. – Миколаїв, 2013. – С. 106-111 та ін.; Анархисты-
террористы в Одессе 1903–1913. – Одесса, 2006.
14. Шляхов О. Б. Судновласники і моряки Азово-Чорномор-
ського басейну в модернізаційних процесах кінця ХІХ—початку
ХХ ст. Дисер. доктора іст. наук. – Дніпропетровськ, 2004; Діяль-
ність політичних партій серед моряків торгівельного флоту Азо-
во-Чорноморського басейну на поч. ХХ ст.// Наукові праці іст. фа-
культету ЗДУ. – Запоріжжя, – 2003. – Випуск XVI. - С. 125-130.
15. Кривенький В. В. О численности и размещении анархист-
18
ских организаций накануне и в период российской революции
1905-1907 гг. Деп. ИНИОН. № 36936 – М., 1988; Анархисты в рево-
люции 1905-1907 годов. Дис. канд ист. н. М., 1989; Анархисты в ре-
волюции 1905-1907 гг. - М., 1990; Анархисты / Политические пар-
тии // Политическая история России в партиях и лицах. - М.,
1993; Под черным знаменем: анархисты // История политических
партий России. - М.,1994; Серія статей з історії анархізма // Поли-
тические партии России. Конец XIX - первая треть XX в.:
Энциклопедия. - М., 1996; Бармина А.В. Анархизм в годы первой
русской революции // История политических партий в вузов-
ском курсе политической истории. - М., 1991.
16. Ермаков В.Д. О количестве и размещении анархистских
групп и организаций в России в период между двумя буржуазно-
демократическими революциями //ХХVІІ съезд КПСС и
актуальные вопросы истории партии. – Саратов, 1986; Российский
анархизм и анархисты: вторая половина ХІХ – конец ХХ веков. –
СПб., 1996; Анархическое движение в России: история и современ-
ность. - СПб., 1997; Анархическое движение в России в XX веке.
Дисс. д-ра ист. наук. - СПб., 1997; Анархистское движение в начале
XX в. на окраинах Российской империи // Труды исторического
факультета СПбГУ. 2010. - №1. - С. 333-355.
17. Коротич П. О. Российские анархисты в годы Первой миро-
вой войны: идеология, организация, тактика (1914-1918 гг.). Дис.
канд. ист. наук. - М., 2000; Штырбул А. А. Анархистское движение
в период кризиса российской цивилизации. - Омск, 1998.
18. Будницкий О. В. Терроризм в российском освободитель-
ном движении. – М. 2000; Пейч Д. И. Указ. соч.
19. Жуков А. Ф. Индивидуальный террор в тактике мелко-
буржуазных партий в первой русской революции // Непролетар-
ские партии в трех революциях. - М., 1989; Носков М. А. Анархист-
ский терроризм в Росии начала XX века// Этносоциум и
межнациональная культура. – М., 2010. Т. 30. № 6. С. 164-168.
20. Гейфман А. Революционный террор в России в 1894-1917 гг.
- М., 1997.
21. Орчакова Л. Г. Анархисты в политической жизни (1903-
1928 гг.) Дис. док-ра ист. наук. - М., 2008; Бабічева О. С. Анархізм в
Центральній та Південно-Східній Україні (перша чверть ХХ ст.). –
Дніпродзержинськ, 2013.
19
22. Политическая каторга и ссылка. Биографический спра-
вочник членов общества политкаторжан и ссыльнопоселенцев. –
М., 1929; Ушерович С. Смертные казни в царской россии. - Харь-
ков, 1933; Соблазн социализма. Революция в России и евреи. Сб.
док-в. – Париж – М., 1995; Анархисты. Документы и материалы.
1883-1935 гг. В 2-х томах. Том 1. - М., 1998; Политическая полиция и
политический терроризм в России (вторая половина XIX - начало
XX века): Сборник документов. - М., 2001.
23. Новомирский Я. Из программы синдикального анархиз-
ма. б/м., 1907; Гроссман-Рощин И. С. Думы о былом: Из истории
белостоцкого анархического «чернознаменского» движения //
Былое. - Пб., 1924. № 26/27; Симанович В. Воспоминания пролета-
рия // Каторга и ссылка, 1931 г. №6 (79) и др.
